Якщо під час першого візиту ми відпочивали у Львові, то цього разу шлях із Варшави до Києва автобусом Pavlus був безперервним. Отже, уявіть: ми "відпочивали" ще з Джакарти в автобусі з невідкидними та дуже твердими кріслами, та ще й з кондиціонером, який протікав у Рівному.
Велла єдиній жінці в нашій групі, довелося терпіти, бо ми не знали, що в цій європейській країні за користування туалетом потрібно платити! Щось, що в Індонезії вже давно не практикується.
На щастя, її потреба не була надто сильною, бо організатори помилково купили їй газованої води. Тож від виїзду з Варшави Велла не пила води!
З іншого боку, нашому іншому товаришу, Акваму, чоловікові за тридцять, було дуже важко через геморой. Від прибуття в Доху (Катар) він скаржився та лише гірко посміхався, коли ми над цим жартували.
На кожній зупинці, окрім невеличких прогулянок, щоб розім'яти м'язи, ми лише ковтали слину, вдихаючи аромат кави. Ми не могли її купити, бо в нас були євро, долари та злоті, які в Україні не приймали.
Тож кожна коротка зупинка ставала нагодою для жартів та нагадування один одному, що ми журналісти, які ще не виконали своє завдання. Питання туалету, втоми та бажання кави довелося відкласти.
Цього року ми прийняли запрошення на захід «Conversation of the Free: Ukraine and Indonesia» («Розмова Вільних: Україна та Індонезія»), організований PR Army за підтримки Renaissance Foundation. Перед від'їздом ми вже запропонували теми для висвітлення.
Тож коли ми прибули до Києва, наш мозок сповнився дофаміном. Відчувалися подяка, гордість та бажання виконати журналістську роботу якомога краще. Той факт, що російські атаки тривають, не мало значення. Нашу втому ми ігнорували.
Для нас Україна – народ, якому Індонезія має невідплатний борг. Без Дмитра Мануїльського, голови делегації УРСР в ООН, який надіслав листа до Ради Безпеки ООН 21 січня 1946 року, Індонезія не отримала б легітимності як незалежна держава.
Уявіть братерство: Україна – друг, який допоміг, а потім зник безвісти. Це нерозривно пов'язано з історією України, поглиненої Радянським Союзом, комуністичною імперією. Ми знаємо, що відносини Індонезії з СРСР погіршилися після кривавого повстання 1965 року.
Тиждень ми досліджували Київ та околиці, збираючи матеріали. Для мене, оскільки це друга поїздка, історії набули барв, бо я вже зустрічався з деякими джерелами – не лише в Києві, але й коли вони відвідували Джакарту.
Провокаційна дискусія
Після заходу «Conversation of the Free: Ukraine and Indonesia» я залишився в Києві довше, щоб виконати запрошення посла Аріфа Мухаммада Басаламаха прочитати лекції в кількох університетах:
1. Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв (НАКККіМ)
2. Національний університет «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) у Києві
3. Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя (НДУ ім. М. Гоголя) у Чернігівській області
4. Національний університет «Острозька академія» (НУОА) в Острозі.
Передбачувано: студенти та викладачі цих університетів мали мінімальні знання про Індонезію. Єдине місце, яке вони знали – Балі. На жаль, цей прекрасний острів, де я колись навчався, зараз буквально «наповнений росіянами»
Мінімум знань українських студентів і викладачів був мені на руку, бо я також розповів їм про мінімальні зусилля Києва комунікувати, незважаючи на дипломатичні відносини з Джакартою з 1992 року.
Знання індонезійців про Україну обмежуються футболістом Андрієм Шевченком, кіноакторкою Ольгою Куріленко («дівчина Бонд») та боксерами Віталієм і Володимиром Кличко. Решта? Індонезійці дізналися про Україну лише після російського вторгнення наприкінці лютого 2022 року.
А коли Росія вторглася в Крим у 2014 році?Вибачте, але більшість індонезійців не знали й не цікавилися, бо на наших екранах і вулицях з 2013 року панували персонажі російського мультфільму «Маша та Ведмідь» російською мовою!
Українські студенти й викладачі також не усвідомлюють, що напередодні 33-ї річниці дипломатичних відносин спостерігається тенденція до охолодження. Мої слова, можливо, спростує МЗС України.
Проте пропоную оцінити факти:
1. Індонезія в найнебезпечніші часи ніколи не закривала посольства.Навіть коли посада посла була вакантною після смерті пана Г.А. Дхармапутри (13 травня 2022 р.), президент Джоко Відодо відвідав Київ (29 червня 2022 р.).
2. До цих пір не було жодного візиту президента України Володимира Зеленського до Індонезії. Натомість саме Джакарта направила міністра оборони та обраного президента Прабуво Субіанто на зустріч із Зеленським на «Шангрі-Ла Діалозі» в Сінгапурі (1 червня 2024 р.).
3. Посада посла України в Джакарті досі вакантна після від'їзду пана Василя Івановича Гамяніна до Конго. Наразі найвищу посаду займає Євгенія Шинкаренко (Тимчасова повірена у справах), яка ще дуже молода.
Це зрозуміло, враховуючи, що Джакарті знадобилося 14 місяців на призначення Аріфа Басаламаха послом в Україні (26 червня 2023 р.). Весь цей час молодший за статусом Торанг Пакпахан був Тимчасовим повіреним у Києві.
4. Військовий аташе Індонезії у Варшаві, підполковник авіації Ванда Сурійохансья, не отримав можливості для офіційних зустрічей у Міноборони України, хоча акредитацію отримав.
Це викликає питання, і не можна заперечувати зв'язок із візитом Прабуво Субіанто до Росії (18 червня), чутками про його візит до Словаччини та планами щодо візитів Головкома ЗС Індонезії та Міністра оборони до сусідів України.
Зважаючи на злети й падіння у відносинах Джакарти та Києва, моя відповідь на провокаційне запитання студента щодо «нечіткої позиції Індонезії» щодо вторгнення Росії ґрунтуватиметься на філософії «веслувати між двома скелями» (mendayung di antara dua karang), популяризованій індонезійським борцем за свободу Мохаммадом Гаттою (1948 р.).
Ця ідея Бунга Гатти здасться абсурдною українцям, але вона – основа зовнішньої політики Індонезії «Вільна та Активна» (Bebas-Aktif). Важко зрозуміти чіткому й раціональному українському народові, але ми, індонезійці, такі.
