Напередодні вони відвідали концерт-виставку «Гуцулка Ксеня: витинанки долі» і написали про цю подію. Усі відмінно впоралися з практичним завданням: зуміли виділити головне і другорядне, зосередилися на цікавих аспектах, оцінили важливість заходу. А Денис Донець виявив широку освіченість і аналітичний розум. Тому саме його роботу подаємо нижче.
Надія Онищенко
Код української душі
Повномасштабна війна росії проти України триває. У цей складний період відбувається потужна хвиля українізації, яка стає не лише політичним, а й культурним актом опору. Українці повертають свою мову, історію, театральне мистецтво, пісенну творчість. Саме тому 12 червня в 212-й авдиторії старого корпусу Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя відбувся захід, організований Центром гуманітарної співпраці з українською діаспорою та представниками факультету педагогіки, психології, соціальної роботи та мистецтв, присвячений одній із найжиттєдайніших царин української культури – музиці.
Українська музична традиція – це не просто розвага чи супровід до життя. Це жива пам’ять, здатна пережити будь-яку окупацію, репресію, загрозу. Вона має безліч обличь і голосів. Але цього разу ми зосередилися на постаті, що заслуговує на глибоке визнання, – композитору Ярославові Барничу, автору знаменитої «Гуцулки Ксені».
Цей твір – справжня перлина, що об’єднує покоління українців. Він звучав у виконанні Василя Зінкевича, ожив у фільмі «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєвай щоразу викликав «мурахи» по шкірі. Адже ця пісня – не просто мелодія. Це генетичний код нації. Вона не лише про красу Карпат, кохання, а й про незнищенність усього українського.
Та чи знаємо ми, хто стоїть за нею?
Ярослав Барнич – постать недооцінена протягом історії, однак фундаментальна. Композитор, диригент, педагог, що творив у часи, коли українська ідентичність зазнавала постійного утиску. Народжений на Галичині, він працював у міжвоєнній Польщі, а згодом зазнав радянських репресій. Його оперета «Гуцулка Ксеня» побачила світ ще 1938 року у Львові й мала шалений успіх. Я. Барнич поєднав у ній фольклор, джаз, естраду й зробив це так, що пісня стала безсмертною.
У ті часи, коли «Гуцулка Ксеня» лише зароджувалася, вона вже звучала як виклик. У ній жила свобода, яку тоді намагалися придушити. Цю пісню забороняли, а Я. Барнича – переслідували. Та музика вижила. І сьогодні, в умовах російської агресії, вона звучить ще потужніше.
Культурно-мистецький захід мав на меті не лише вшанувати творчість митця, розповісти про життєпис автора цього шедевра музики, але й продемонструвати багатий арсенал його доробку. Пісні у виконанні викладачів та студентів факультету педагогіки, психології, соціальної роботи та мистецтв звучали на світовому рівні.
Постає питання: чому ж ми, українці, досі так мало знаємо про таких, як Ярослав Барнич? Чому про «Гуцулку Ксеню» знають усі, а про її автора – одиниці? Можливо, відповідь – у нас самих. Справжня українізація – це не лише спілкування українською мовою, а й усвідомлення свого культурного коріння. А музика – один із найкоротших глибоких шляхів до серця нації. Через неї ми не лише відчуваємо себе українцями, а й пам’ятаємо, за що боремося.
Денис Донець, студент 3-го курсу факультету філології, історії та політико-юридичних наук
