Ювілеї визначних письменників мають воістину сакральну енергетику. Це час колективного єднання у пошані однієї особистості, але водночас це скеровування діяльності колективу цією особистістю. Це момент усвідомлення певної процесуальності, етапності та результативності здійсненої колективної праці.

Постать Тараса Шевченка безпосередньо апелює до основ формування національної ідентичності, адже саме він у поезії сакралізує українське слово, яким «будить» вільну українську особистість. Інтенція «пробудження» залишається актуальною і сьогодні. Шевченкознавча діяльність – одна із форм такого «будительства».

Ніжинська вища школа від початку свого функціонування має переконливі свідчення дотичності до життя і творчості Тараса Шевченка. Найбільш ґрунтовне дослідження таких зв’язків здійснює у своїй монографії «Т. Шевченко і Ніжинська вища школа» (2013) професор Григорій Самойленко. Книга структурована відповідно до хронології життя і творчості Т. Шевченка від 1838 року. Тут змодельовано творчі контакти поета з Євгеном Гребінкою, Аполлоном Мокрицьким, Петром Мартосом, Нестором Кукольником, Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, Яковом де Бальменом, Платоном Лукашевичем, Василем Тарновським (старшим), Петром Катериничем, Миколою Гербелем, Віктором Забілою, Михайлом Лазаревським, Андрієм Гороновичем, Костянтином Троциною, Олександром Кандибою, Миколою Макаровим, Романом Тризною. Окремий розділ присвячено відзначенню пам’яті Т. Шевченка. Звідси дізнаємося про нелегальне святкування 100-річного ювілею митця; про проведення панахиди по Шевченку у квітні 1917 року, ініційоване Іпполітом Ковалевським; про святкування 125‑ліття від дня народження письменника; про відкриття Шевченківської аудиторії до 150‑літнього ювілею (1964 р.); про ХХІ наукову Шевченківську конференцію у 1973 році. Завершує монографію ґрунтовний огляд ніжинського шевченкознавства. Особлива увага присвячена праці Михайла Чалого, яка започаткувала наукову біографію Т. Шевченка; промові Івана Іванова, який інтерпретував творчість Шевченка як народного поета. Потужний імпульс осмислення творчості Кобзаря припадає на другу половину ХХ століття. У цьому контексті дослідник виокремлює постаті Олександри (Лесі) Коцюби (простежувала вплив Т. Шевченка на Опанаса Марковича, торкалася теми жіночої долі в поезії митця, проблеми естетичного виховання молоді на прикладах його творів); Дмитра Наливайка (розвідки про сприйняття та оцінку творів Шевченка французькими й німецькими критиками ХІХ ст. – початку ХХ ст.); Олександра Жомніра (досліджував особливості англомовних перекладів творів Шевченка); Антоніни Гулак (досліджувала відносини Шевченка і Даля); Георгія Неділька (відомого шевченкознавця, автора семінарію «Шевченко»  (1985), навчального посібника «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (1989), монографії «Тарас Шевченко і Чернігівщина» (1992)); Олени Моціяки (дослідження романтичних інтенцій творчості Т. Шевченка у статтях «Поема Т. Шевченка “Гайдамаки” в контексті розвитку українсько романтичної поезії», «Поезія Тараса Шевченка як плач», «Динаміка художніх проекцій поета у творчості Т. Шевченка» та ін.). Відтак, Григорій Самойленко цією монографією формує базову матрицю осмислення заявленої  теми, відкритої для подальшого нарощення фактичного матеріалу.

Таку функцію, власне, і виконує бібліографічний покажчик «Творчість Т. Г. Шевченка в дослідженнях науковців Ніжинської вищої школи» (2014), де вміщено список наукових публікацій за період 1862–2014 рр.  Власне літературознавчий дискурс тут доповнено публікаціями Григорія Аврахова, Володимира Крутиуса («Образ Т. Шевченка в романі В. Дарди “Переяславські дзвони”»), Павла Сердюка, Олександра Астаф’єва («Традиції філософської лірики Г. Сковороди в творчості Т. Шевченка», «Витоки інтелектуалізму поеми Т. Шевченка “Сон”»), Валентини Хархун («“Нам треба голосу Тараса…”: культ Кобзаря в радянській поезії»), Ніни Михальчук та ін. Компаративний аналіз реалізовано у публікаціях Павла Михеда («Культурно-історичний феномен Шевченка і Гоголя в оцінці М. Костомарова», «Тарас Шевченко і Микола Гоголь», Катерини Ісаєнко, Людмили Остапенко, Євгенії Прохоренко, Зінаїди Кирилюк та ін. Мовознавчі аспекти Шевченкової творчості артикульовано у розвідках Лідії Коломієць, Анатолія Майбороди, Оксани Неділько, Надії Бойко, Алли Бондаренко, Валентини Бережняк, Надії Пасік, Алли Кайдаш, Світлани Шевченко, Галини Вакуленко, Надії Бондар, Наталії Клипи, Оксани Банзерук,  Людмили Гетман та ін. Методичний досвід накопичено у розвідках Петра Никоненка, Юрія Бондаренка, Олександра Забарного (також варто згадати драму «Грішниця» (2014), інсценізовану Ніжинським академічним українським драматичним театром ім. М. Коцюбинського), Наталії Голуб, Любові Драчук та ін.  Педагогічний контекст творчості Т. Шевченка оприявлено у напрацюваннях Євгенії Коваленко (стаття «Шевченко Тарас Григорович» у «Педагогічному словнику»), Жанни Володченко та ін.  Історичний контекст діяльності Т. Шевченка актуалізують публікації Євгена Луняка, Євгенії Страшко, Петра Моціяки, Геннадія Дудченка та ін.

Головним досягненням Ніжинської вищої школи у контексті шевченкознавчого дискурсу останнього десятиліття є, безперечно, монографія професора Олександра Ковальчука «Поезія Т. Шевченка (колективна травма як проблема українського буття» (2019). Рецензії Григорія Самойленка та Олени Моціяки засвідчують новаторські аспекти фокусування дослідницького погляду.  Ця праця вкотре демонструє засадничу особливість дослідницького мислення Олександра Герасимовича – пошук домінантного концепту, естетичної категорії чи базової інтенції, яка є своєрідним «ключем» до розуміння творчості письменника. Скажімо, це краса і страждання у Олександра Довженка, «голос» у Миколи Хвильового, візуальне у Михайла Коцюбинського, трагедійне начало у Павла Тичини тощо. У поезії Тараса Шевченка таким «ключем» постає «неймовірно глибока колективна травма», яка «внесла значні корективи в основи ідентичності українського народу». Власне, звідси маємо пояснення щодо специфіки історіософії Шевченка (адже саме травматична історія українського народу є першоджерелом формування колективної травми), звідси ж витоки виразної екстатичної поетики митця (поетики гніву і боротьби), звідси і «біблійність» Шевченка, сповнена «експресії драматичних голосів стародавніх пророків, які переймалися долею свого народу». Спосіб структурування монографії оприявнює еволюцію Шевченкової логіки мислення: першопричини – наслідки – шляхи подолання колективної травми. Кожен із розділів цілісний і глибокий, проте хотілося б акцентувати увагу саме на порятунку від згубного впливу цієї травми, а саме модерному цивілізаційному проекті, у якому головною дійовою особою виступав «апостол правди і науки!», а не сокира. Нині ми перебуваємо у максимально тотожній ситуації, і навіть відчутно «стирається» часова дистанція між нами і Шевченком. Відтак, хочеться вірити, що ці пророчі інтенції «пізнього» Т. Шевченка, до яких він прийшов від «вражою злою кров’ю волю окропіте», невдовзі утіляться у нашій будущині після кривавої сучасності.

У переддень 210-ї річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка Ніжинська вища школа ушановує пам’ять про славетного Кобзаря, вкотре гуртуючись задля того, щоб виконати його заповіт і «пом’янути незлим тихим словом».

Капленко Оксана Миколаїіна, доцент кафедри літератури, методики її навчання, історії культури та журналістики.

Контакти

16600, м.Ніжин Чернігівської області, вул.Графська, 2

Приймальна ректора: (04631) 7-19-67 

Приймальна комісія: (04631) 2-35-88

Приймальна комісія: +380977973948

E-mail: ndu@ndu.edu.ua

Повний телефонний довідник

Партнери

     

    

сайт Національного Еразмус-офісу uarenet  

Google Analytics Alternative